Беспорядки в Славянске начались 12 апреля 2014 года, когда ополченцы взяли под контроль здания райотдела милиции, горсовета и СБУ. Эти новости шокировали Киев, но уже на следующий день боевики «Правого сектора» — около 150 человек — прибыли в Славянск для участия в силовой операции. Однако ополченцы их оперативно выпроводили из населенного пункта, и тогда Ярош объявил о полной мобилизации всех структур ПС для подавления недовольных в Донбассе — как он выразился, «в связи с бездействием властей, допускающих своим пацифизмом повторение крымского сценария в других регионах страны». Надо отметить, что у лидера ПС был и свой политический интерес: к тому моменту он уже объявил о намерении участвовать в выборах президента Украины, намеченных на май 2014 года, и вовсю вел свою предвыборную кампанию.
16 апреля руководитель информационной службы ПС Борислав Береза заявил, что организация отправила в Донбасс два своих подразделения. Точную информацию о количестве боевиков Береза раскрыть отказался, сославшись на то, что это военная тайна, однако заверил, что представители ПС действуют в соответствии с приказами официальных силовых структур.
В ночь на 20 апреля на блокпост ополченцев при въезде в Славянск было совершено вооруженное нападение, произошло первое серьезное боестолкновение с жертвами с обеих сторон. Представители ополчения обвинили в нападении «Правый сектор» — на месте боя было полно улик, среди которых две сгоревшие машины нападавших, оружие (в том числе прибор ночного видения и немецкий пулемет времен Второй мировой войны), личные вещи, карты, деньги, а также визитка Дмитрия Яроша. В ответ Служба безопасности Украины объявила, что «имела место провокация, совершенная российскими спецслужбами»; в «Правом секторе» также категорически отрицали свою причастность к этим событиям — и сразу, по горячим следам, и еще долгое время спустя.
«Мы не ведем каких-то отдельных боевых действий ни на востоке, ни на юге Украины. Антитеррористическую операцию проводит Антитеррористический центр, в который входят разные государственные силовые структуры, а «Правый сектор» помогает государственным силовым структурам, предоставляет материально-техническое обеспечение, разведывательную информацию. У членов "Правого сектора" даже не осталось незарегистрированного оружия», — оправдывался тогда Ярош.
Визитную карточку лидера украинских националистов киевские СМИ сразу объявили «смешным и примитивным фейком российской пропаганды». В интернете даже появился соответствующий мем, а тег #ВизиткаЯроша, под которым публиковались шутки и остроты на эту тему, на несколько дней возглавил тренды русскоязычного сегмента Twitter. Таким образом настоящую трагедию с убитыми людьми, политические последствия которой неясны и сегодня, превратили в фарс.
Теперь, спустя два года, сам Ярош признался, что лично организовал провокацию под Славянском, а у одного из погибших националистов его визитка действительно была.
Лидер ПС также заявил, что задание получил лично от и.о. президента Украины Александра Турчинова. Отряд националистов должен был вывести из строя трансформатор радиовышки под горой Карачун, чтобы остановить трансляцию «российской пропаганды». У националистов были и свои цели. Они, в частности, опасались пророссийских акций в Днепропетровской области и считали, что таким способом смогут остановить продвижение ополчения Донбасса.
Согласно показаниям Яроша, для выполнения задания им предоставили два джипа и два пикапа, а вот с оружием была большая проблема. Большинство диверсантов имели охотничьи карабины «Сайга», имелись также две снайперские винтовки, несколько АКС (один — лично у главы ПС) и старый югославский пулемет М53, десяток гранат им предоставили «патриоты» из криминальных кругов Днепропетровска.
Возле Славянска экстремисты, в группе которых было 20 человек, наткнулись на блокпост ополчения, который на карте был отмечен на два километра дальше. Сразу завязался бой, и хотя Ярош формально командовал отрядом, фактически же «правосеками» руководил боец, воевавший в Афганистане (его имя не называется). Сам же нынешний депутат Рады большей частью решал свои проблемы: «Мий автомат заклинило! Оце була халепа! Що робити?»
По версии Яроша, им удалось «зачистить» блокпост, убив шестерых бойцов противника, и благополучно отойти с места событий после прибытия подкрепления ополченцев. Потери ПС — один убитый: водитель Михаил Станиславенко из Киева, который вообще не был членом организации, но взялся сопровождать группу. Именно у Станиславенко потом нашли визитку. Еще один боец был тяжело ранен в голову. После боя о выполнении задания речь уже не шла, отряду с трудом удалось добраться до Харьковской области, а потом в Днепропетровск. Интересно, что в районе Павлограда группа вступила в конфликт с бойцами подразделения внутренних войск Украины, которые попытались разоружить боевиков — «непонятных людей с оружием и без документов». Как признается Ярош, выйти из ситуации им помогло его удостоверение кандидата в президенты Украины.
«Формально письменных приказов я никаких не получал, и руководство государства говорило тогда правду, что украинские силовики ответственности за этот бой не несут. Нас за этот бой поблагодарили в Днепропетровске. Но другим руководителям не понравилось тогда. Один из генералов, не буду сейчас говорить кто, встретил нас в Изюме и начал кричать: "Вы сорвали мирный процесс! Вы развязали войну с Россией!"» — рассказал Ярош.
Реакции официального Киева на откровения Яроша до сих пор не последовало, хотя сенсационное заявление должно было взволновать многих высоких армейских чиновников и Александра Турчинова, который сейчас занимает пост секретаря украинского Совнацбеза. Дело в том, что события 20 апреля 2014 года стали не только началом масштабных боев в Донбассе, но дали старт невиданной информационной войне. До сих пор «визитку Яроша» украинские журналисты называют главным фейком российской пропаганды.
Масштабное кровопролитие тоже началось именно в этот день. Ранее в регионе сторонники федерализации занимали административные здания, но были готовы на диалог с Киевом. Украинская армия категорически не хотела воевать против своих сограждан за власть, утвердившуюся в Киеве в результате госпереворота. Так, 14 апреля 2014 года жители села Родинское около Славянска голыми руками остановили и развернули в обратном направлении несколько украинских танков. Для развязывания войны политикам Майдана пришлось мобилизовать радикальных националистов, в том числе из «Правого сектора». Депутат Верховной Рады, украинский военный пропагандист Дмитрий Тымчук прямо сказал, что Киев ради обострения ситуации пошел на формирование «добровольческих батальонов», раздал оружие и отправил на фронт большое количество уголовников. Сейчас, по данным ООН, жертвами конфликта в Донбассе стали девять тысяч человек, но первая кровь пролилась именно в Славянске.
Под вопросом остаются причины, побудившие Яроша дать откровенное интервью. Формальным поводом для публикации стала вторая годовщина событий в Славянске, однако нет сомнений, что за этим стоит и определенный политический расчет. В частности, Ярош, о котором из-за долгоиграющего политического кризиса на Украине подзабыли, громко напомнил о себе. Покинув со скандалом в конце прошлого года «Правый сектор», в феврале он презентовал свое новое движение «Государственная инициатива Яроша», заявив, что оно должно выполнить «объединительную функцию» для некоторых патриотических организаций. Была декларирована амбициозная главная цель: «навести порядок в тылу, то есть в "большой" Украине, включая столицу, без чего нельзя вернуть территории оккупированного Донбасса и Крым». Однако дела идут не столь успешно, как хотелось бы, — движению никак не удается выйти на уровень «Правого сектора». Причина, возможно, кроется в негласном противодействии Киеву, которому лишние проблемы такого рода сейчас точно не нужны. Рассказывая «правду» о «визитке Яроша», отставной глава боевиков напоминает о своих возможностях и количестве имеющегося компромата, который он способен выложить в любой момент.
Нельзя также исключать интересов друга Яроша — Игоря Коломойского, которого не слишком быстро, но неуклонно вытесняют из олигархических и политических схем Украины. После откровений Яроша, возможно, в Киеве кто-то станет сговорчивее, а если нет — публике, без сомнения, предложат еще одну порцию «правды».
>Теперь, спустя два года, сам Ярош признался, что лично организовал провокацию под Славянском, а у одного из погибших националистов его визитка действительно была.
------------------
Слово "признался" = ссылка, под ней (вот только чтоб открыть (в России низзя!) нужен "она, т.е., анонимайзер":
22.04.16 10:09
ДМИТРО ЯРОШ: "ПЕРШИЙ НАСТУПАЛЬНИЙ БІЙ ВІЙНИ ВІДБУВСЯ 20 КВІТНЯ 2014-ГО - ДОБРОВОЛЬЦІ АТАКУВАЛИ БЛОКПОСТ ПІД СЛОВ'ЯНСЬКОМ"
Рівно два роки тому перша атака на ворога у ході Антитерористичної операції була проведена силами добровольчого загону "Правого сектору" під керівництвом тодішнього кандидата в президенти Дмитра Яроша. Цей бій ніколи не був визнаний офіційно. Саме тоді виник вислів "візитка Яроша".
А я цей бій пам'ятаю, тому що о другій годині ночі мені зателефонував заступник голови Дніпропетровської облдержадміністрації Геннадій Корбан та схвильовано сказав: "Тільки що був бій під Слов'янськом. Ярош атакував сєпарський блокпост, його знищено, один наш хлопець отримав важке поранення в голову, треба терміново евакуювати. Допоможіть викликати гелікоптер. Ось телефон для зв'язку".
Я не здивувався, тому що вже не раз обговорював із Корбаном необхідність швидких наступальних дій.
Отже, без зайвих слів зателефонував Ярошу, він сказав маршрут - вони їхали у Харківську область, у хлопця пробита голова, стан надважкий.
І тут я спробував додзвонитись за відомими мені контактами у силові структури, щоб викликати гелікоптер. Слухавку взяв черговий тільки в одному місці - у приймальні голови ВР - в.о. президента Олександра Турчинова. Моє звернення записали та черговий почав телефонувати у різні силові структури. Марно. У цей час керівники вже спали і слухавки не брали. Відповів тільки один якийсь генерал, командувач протиповітряною обороною. Він був шокований інформацією про бій, про важкопораненого, якого треба негайно врятувати: "Вибачте, все розумію, але давайте ви завтра о восьмій якомога раніше до мене прийдете, все розкажете, і тоді я зможу поставити завдання на виліт гелікоптера".
Така повільна реакція під час війни мене вразила не менше, ніж звістка про бій. Поклав слухавку і набрав Антона Геращенка, на той час - помічника міністра МВС Авакова, він же з Харкова. Антон кудись їхав у поїзді, але включився у справу одразу - зателефонував у найближчі лікарні Барвінкового та Лозової на Харківщині, зв'язався з головами райдержадміністрацій і дав план дій - їхати до найближчої лікарні, і туди зараз вже висилається реанімобіль, щоб врятувати життя, та довезти до операційного столу, щоб найкращі хірурги Харкова надали допомогу, - їх теж викликали у лікарню. Про все це Антон домовився на початку третьої ночі. Голова Барвінківської РДА сам прокинувся та поїхав до лікарні зустрічати. Все це було недаремно - життя пораненому герою вдалося врятувати, хоча характер поранень - десятки уламків улучили в голову, а кілька навіть пробили скроню.
Усіх деталей бою не знав ніхто. І тільки зараз вперше сам Дмитро розповів "Цензор.НЕТ" про цей бій.
"На початку квітня стало зрозуміло, що Путін розпочне війну в Україні, і тому захист центральної та найпотужнішої промислово Дніпропетровської області став стратегічним завданням для "Правого сектора". Після захоплення Слов'янська кожен день бойовики демонстрували свої успіхи, когось захоплювали, когось вбивали, і тим самим доводили тези російської пропаганди, що Україна нездатна чинити опір. Це дуже серйозно підривало довіру до держави серед людей, особливо на сході. У Києві це, мабуть, не так гостро відчували. Треба було діяти і негайно, щоб показати, що на російську силу знайдеться українська сила. Обласна адміністрація Коломойського підтримала без питань створення будь-яких патріотичних добровольчих загонів у області. Ми сподівалися, що держава от-от створить озброєні загони і для "Правого сектору" та видасть зброю. Але війна не чекала.
17 квітня сталася трагедія. Троє хлопців, майданівців, вирішили поїхати беззбройні у Слов'янськ, розвідати обстановку. Вони не були бійцями "Правого сектору" і поїхали з власної ініціативи, такого завдання ми їм не ставили. Вони були у своїй державі, вони взяли свої справжні документи. На жаль, їх майже одразу захопили бойовики. Віталій Ковальчук залишився живим, його катували. А Юрій Дяковський та Юрій Поправка були по-звірячому вбиті разом із депутатом Горлівської міськради Володимиром Рибаком. Коли ми побачили їхні тіла… Було одне выдчуття - ненависть до вбивць, бажання помсти.
Геннадій Корбан розумів тоді, що потрібні негайні дії, тож зв'язався з керівництвом держави, щоб погодити для нас перше бойове завдання. І каже: "Говорив з в.о. президента Олександром Турчиновим. Турчинов сказав, що якщо є люди, які здатні діяти, то треба вивести з ладу трансформатор для телевізійної вежі на горі Карачун біля Слов'янська, щоб обмежити ворожу пропаганду по телевізору".
Термінів нам не ставили, але ми не хотіли втрачати ні секунди. Ми змогли швидко почати, тому що Корбан, Борис Філатов, Андрій Денисенко зробили все можливе для нашої операції, хоча запаси амуніції, які можна було б придбати негайно в мисливських магазинах, були дуже обмежені. Напередодні, 19 квітня, отримали автотранспорт - два джипи "Міцубіші" та два пікапи "Ніссан". Але озброєння в нас було просто жах. Зброю ми збирали теж з допомогою ОДА, де тільки можливо.
У кожного ствола була окрема історія. В мене особисто був АКСУ - короткоствольний, були і АКС звичайні, але далеко не нові, а більшість - це були мисливські карабіни "Сайга". Було дві гвинтівки снайперські, але не було нічних прицілів та було мало набоїв. Набоїв було дуже обмаль взагалі, мисливських навіть ми шукали на Дніпропетровщині під "Сайгу", але давно все розкупили. Була якась частина набоїв бойових, але серед них були навіть іржаві. В жодного бійця не було більше двох магазинів споряджено. Весела історія була з гранатами. Оскільки зброю шукали, де тільки можна, то про це дізналися у кримінальних колах. Тож за кілька годин до виїзду до нас приїхав якийсь, мабуть, кримінальний діяч, який виявився патріотичною людиною. Він мало говорив, просто подивився на нас та зробив мовчки надзвичайний подарунок - десяток гранат "ефок" та "ргдешок". Головні наші надії були пов'язані з кулеметом - десь ми купили старий югославський М53 під патрони 7,92 мм, до нього теж було небагато набоїв, але зброя потужна.
Мало в кого був бронежилет або шолом, на жаль.
Ми чітко розуміли, що ніякого тривалого бою не витримаємо, все що можемо зробити - це диверсійний напад, розвідка. Тому діяти треба вночі. Розуміли, що великих сил для охорони телевізійної вежі бойовики не мають. Нам тільки дали карту обстановки в АТО, де були нанесені блокпости противника. Дорога на Карачун була позначена як вільна.
Для операції я відібрав двадцять добровольців. Сказав, що ризик великий, багато чого в нас нема, можливі втрати. Але якщо стільки людей в країні вагаються, як треба діяти, то саме ми маємо честь показати, як треба захищати інтереси держави. Ми могли гаяти час, щоб вимагати в держави зброю, але розуміли, що політичне питання швидко вирішуватись не буде.
Формальним керівником був я, але оскільки я не мав бойового досвіду, то командиром в бою я призначив ветерана-"афганця", не буду називати його ім'я - прийде час. Чи був бойовий досвід у когось? Ще 2-3 людини казали, що досвід є. Інші були просто патріоти, з дуже різним рівнем підготовки, але надзвичайно вмотивовані. Для завдання ми відібрали найкращих, у кому були впевнені. Нам потрібен був один досвідчений водій на одну машину. І ось з нами визвався поїхати водій Михайло Станіславенко з Києва. Він не був бійцем "Правого сектору", але він вчинив, як справжній воїн. У цей день він добровільно вирішив поїхати в бій.
Був страх, звичайно. Але більш за все я в той час боявся, що весь світ дивиться на Україну і не розуміє - чому ми дозволяємо РФ безкарно знищувати нашу країну? Оце був сором. І позбавитися його можна було, тільки виконавши завдання.
Ми виїхали пізно увечері з Дніпропетровська. До Слов'янська під'їхали о першій годині ночі. Нам потрібно було повернути з траси на Карачун перед містом. Цей поворот на карті АТО був позначений як вільний. Блокпост найманців був відмічений у двох кілометрах далі. Але насправді блокпост був розташований ближче. І наша колона виїхала прямо на позиції противника - ми зупинилися за 50 метрів від бетонних блоків. Коли нас зупинили, першою була думка, що вночі не розберуться, проїдемо.
Все це промайнуло за долі секунди, адже ніяких запитань не було та вартовий до нас не підійшов - майже одразу противник відкрив шквальний вогонь. Михайло Станіславенко загинув на місці. Миттєво ми відкрили вогонь у відповідь. Наш підрозділ розсипався по обидва боки дороги, і ми через посадку пішли в атаку на блокпост з флангів.
На жаль, були ще й інші несподіванки - наша головна вогнева сила - кулемет, майже одразу вийшов з ладу. Мабуть, через набої.
Ми розподілили цілі, подавили їх вогнем та пішли вперед - адже треба було поспішати, поки в нас були набої та до противника не підійшло підкріплення.
Ніколи в мене під час всієї війни, навіть у Степанівці у серпні 14-го не було більше боїв на такій відстані - противник був за двадцять метрів!
Я відкрив вогонь по автоматнику у моєму секторі стрільби, але це було нелегко, бо мої бійці почали заважати мені стріляти, постійно перекривали мене собою, тож доводилося постійно рухатись. З початку відчув злість, що домовлялись не перекривати сектори, не лізти під чергу, а потім зрозумів - вони мене прикривають собою. Тобто я бачив перед собою тільки ворога, а вони вели бій та ще й думали про мене! Вдячний нашим хлопцям… Це все були секунди. Але тут всі думки обірвало - мій автомат заклинило! Оце була халепа! Що робити? Та тут почався гранатний бій - противник кидав у нас, а наші передові пари обійшли блокпост з флангів. Від вибуху гранати був важко поранений водій другої машини - це був Бурий - наш боєць-доброволець Ярослав Антонюк. Але наші попри вогонь закидали гранатами останні вогньові точки. Так, ці гранати, які випадково нам привезли, допомогли швидко придушити спротив. Кілька, правда, не вибухнуло, адже вони теж були далеко не нові.
Отже, блокпост був зачищений. Ми нарахували шість тіл вбитих найманців, забрали в них зброю та набої. Але бій не закінчився - а навпаки щільність вогню зростала. Ми перебили не всіх - кілька бойовиків відійшли ближче до міста, вони оговтались та продовжили стрілянину і майже миттєво почали під'їжджати легкові машини з новими бойовиками, які теж одразу вступали в бій. Особливу небезпеку становив кулемет, який відкрив вогонь з правого флангу. Він щільно бив по машинах.
Нам треба було відходити, бо ми були дуже помітними цілями - за нашими спинами були розстріляні вщент вже дві наші машини. Дві машини, що залишились цілими, були сильно пошкоджені кулями. Треба було відходити, бо нам підкріплення не прийде, а набої у більшості бійців закінчились. Боєць з позивним Десант виніс Ярослава з-під обстрілу, йому надали допомогу. В нього були страшні рани - граната розірвалась біля голови. 19 бійців завантажились у два джипи, у яких були прострілені колеса.
Все, що я розповів про бій, у реальному часі тривало кілька хвилин.
Мені боляче, що тіло Михайла Станіславенка забрати під вогнем не вдалось. В нього дійсно були документи та моя візитка. Всі залишили документи та власні речі, а він не був нашим бійцем, тож він попри наказ залишив візитку на пам'ять собі.
Ми ледь доповзли до Харківської області. Там, на щастя, вдалося попередити комусь через Київ наш блокпост, що ми свої. Ярослава передали лікарям, і він потрапив до реанімації. А ми поїхали до себе у Дніпро. Але у Павлограді нас зупинив блокпост внутрішніх військ та націлив зброю. Ситуація була трохи напружена. І ми не могли пояснити, що ми робили і хто нам поставив завдання. Вевешники бачили в нас тільки 19 незаконно озброєних громадян, які пересувались на прострілених машинах. Вевешники стояли на Майдані та згадка про "Правий сектор" не зробила їх дружніми, скоріше навпаки. Вони вимагали здати зброю. І тут я раптово знайшов у себе в кишені посвідчення кандидата у Президенти України! Ох, як воно мені допомогло! Тільки побачивши, що я кандидат, командир вевешників змінив тон та зателефонував своєму керівництву. Кандидатський мандат дозволив мені все владнати - тож, президентська кампанія пройшла не даремно.
Ми нічого не могли тоді відкрито сказати. Офіційно йшов мирний процес, перемовини у Женеві. Російським найманцям це не заважало вбивати Рибака, Поправку та Дяковського і катувати багатьох інших, але Україна офіційно дотримувалась режиму перемир'я - то було перше криваве перемир'я війни. Я розумів свою відповідальність перед народом, який у нас вірив. Можливо, розповідь допомогла б мені отримати значно більшу підтримку на виборах, стати зіркою телебачення. Але я не хотів, щоб Кремль використав мою розповідь для антиукраїнських виступів. Я розумів, що поки країна живе мирним життям, хтось мовчки без фанфар має вбивати ворогів.
Формально письмових наказів я ніяких не отримував, і керівництво держави казало тоді правду, що українські силовики відповідальності за цей бій не несуть. Я переконаний, що найефективніше вести війну з РФ силами добровольчих загонів.
Нам за цей бій подякували у Дніпропетровську. Але іншим керівникам не сподобалось тоді. Один з генералів, не буду зараз казати хто, зустрів нас в Ізюмі та почав кричати: "Ви з Корбаном зірвали мирний процес! Ви розв'язали війну з Росією!" Тоді багато ще керівників не розуміло, що війна з РФ ішла ще з лютого 2014-го, з Криму, і ми цю війну безнадійно програвали. І щоб її виграти, хтось мав почати нарешті стріляти по терористах. Війну не можна виграти вмовляннями.
Ми помстилися за наших загиблих, та потім робили це ще багато разів.
Російська пропаганда робила сюжети ніби вони захопили в полон у бою киянина Віталія Ковальчука. Це відверта брехня. Ковальчука вони захопили раніше, він був разом з Поправкою та Дяковським. Катували хлопця та змусили сказати, що їм необхідно, на камери.
Ярослав Антонюк був урятований лікарями. Це справді диво з огляду на його поранення. Зараз він інвалід першої групи. Ми його не забуваємо, допомагаємо, але хлопцю треба багато лікуватись, тож увага суспільства була б важливою. Ми одразу почали шукати тіло Михайла. Треба віддати належне місцевим "сєпарам" - вони захоронили тіло нашого загиблого, відмітили місце хрестом.
На жаль, я досі не можу вибити Ярославу та Михайлу статус учасників бойових дій. Держава їхній подвиг не визнає… Але країна та їхні близькі мають знати, що саме вони зробили. Навіть якщо держава поки що нездатна віддати їм належне, народ України, який вони захищали в тому першому бою, у першій атаці на блокпост у російсько-українській війні, віддасть шану справжнім героям-добровольцям".
---------------------------------------------
А первое боестолкновение в Славянске произошло 13 апреля, когда вооруженные автоматическим оружием сепаратисты (впрочем не совсем сепаратисты- ими командовал гражданин РФ) обстреляли из засады машину СБУ (2 челка погибли, несколько ранены). Уже вечером была объявлена АТО. Я понимаю, что тебе очень хочется верить, что война на Донбассе началась из-за провокации Правого сектора, но хватить уже тащить в рот каку. А?
